«Понад обрій – ген за хмари,
наче круглий апельсин,
Розсипає свої чари сонечко зі
всіх сторін.
Усміхаються ялини,
прокидаються сади.
Пісня жайворонка лине, понад
плюскотом води.»

(Іра Білінська)

За вікном прокидався ранок.
Сонце вже давно спустилося з небесної колиски і підморгувало Степанчикові своїм кукурудзяним оком, нібито мовило до нього: «Нумо, козаче, досить спати, надворі ранок, треба вставати!» Хлопець прокинувся і протер очі. Спочатку його сильно здивувала неймовірна солодка вранішня тиша, але скоро здогадався, що він у селі і, ліниво піднявшися з ліжка, вийшов надвір. Світлі промінці позолочували верхівки крислатих яблунь, кидаючи на землю довгі тіні. У повітрі пахло свіжою травою та ароматом акацій, змішаним із запахом сизого диму, який піднімався високо у дзвінке небо, кришталеві краплини роси скочувались по листках, звисали на мить, переливаючись на сонці, а потім падали на траву, що блищала під вранішнім сонцем.
Сяючи від щастя, Степанчик побіг через подвір’я в сад, бо дідусь вчора обіцяв зробити йому гойдалку. І ось вона висить між двома стовпами старого волоського горіха. Хлопець влаштовується на сідельце, розхитується кілька разів і вже летить стрімко, немов на літаку, то вгору, то вниз «Гойда-колойда, гойда-колойда...» З висоти Степанчикові видно, як понад квітучим вишневим буйством де-не-де виступають дахи селянських домівок.
– Ді-ду, ді-ду-сю, подивись, як високо лечу-у-у!.. – радісно крикнув Степанчик, побачивши дідуся, за яким тупцяло, тоненько блеючи, вухате-кострубате біленьке ягнятко з кучерявою вовною і таким же чубиком.
– Ой як високо! Тільки тримайся міцно, бо перелетиш по той бік потоку, – щиро посміхнувся дідусь.
І насправді Степанчикові, коли підлітає вгору, добре видно старі верби по той бік річки Ронішори, яку дідусь чомусь називає потоком, а далі видно різні хати: одні великі і високі, інші маленькі й низькі, одні побілені, як у далеку давнину, а інші по-сучасному, але всі чепурно прибрані, елегантно, святково. Біля кожної хати на подвір’ї розцвіла черешня, або вишня, а далі – сад, в якому ростуть яблуні, сливи, груші... На деревах співають пташки і гудуть хрущі. Коло кожного двору – квітник, де цвітуть гвоздики, дикі троянди, розмарин, жоржини і васильки, від цього скрізь розноситься духмяний аромат.
– Агов, мужчини, ходіть до хати, бо прохолоне сніданок! – почувся з хати голос бабусі. – Ходімо, бо не годиться голодному літати, – пожартував дідусь.
– А після сніданку я зможу покататися на гойдалці з ягнятком?
– Тільки не підлітай високо, бо воно не таке хоробреньке, як ти, – підморгнув дідусь і, обнявши внука за плечі, рушили до хати, а за ними підстрибувало вухате-кострубате ягнятко, яке ніби раділо, що покатається на гойдалці.
«Ніде нема таких сонячних ранків, як на селі!» – подумав Степанчик і щасливо посміхнувся.